Заплелася в черешні і клени,

Випромінюєш ласку й тепло,

Я любуюсь тобою,  Зелена,

Наче з казки,  чарівне село.

Моє село і справді мальовниче і казкове. В міжріччі Дністра і Прута на річці Зеленча,  яка бере початок із 3 джерел,  за 20 км від райцентру,  за 4 км від залізничної станції Медвежа,  розкинулось моє рідне село.

Розповідають, що давним - давно навколо шуміли похмурі ліси. Тільки там,  де зараз село,  була безліса долина. Срібним ремінцем перерізував її співучий струмок. А вздовж струмка тягнувся шлях, яким їздили чумаки за крамом до моря.

Відомо: чумакування було промислом тяжким і небезпечним через хвороби,  війни,  безхліб'я,  безводдя у дорозі. Тому чумаки,  як до рідного дому,  завертали на зелену долину спочити,  попасти і напоїти воли,  запастись пахучим сіном,  а у навколишніх лісах самим добре поживитись дичиною,  ягодами,  грибами. Далеко навкруги славилась зелена долина серед чумаків своєю природною гостинністю.

- Де ви волів своїх пасли, що вони не голодні ?

- На зеленій долині...

- А сіно,  що на возах,  теж звідти ?

-          Еге ж, з зеленої... Кращого місця, як вона,  немає ніде: справжній тобі рай і для людей і для худоби...

Довго гомонів чумацький шлях її доброю славою. Облюбував собі це місце один чумак - наймит,  якого тяжкі злидні змушували заробляти гроші,  ходячи із господарськими валками. Поселився тут і незабаром до нього приєдналися інші.

Перші поселенці пишалися своєю зеленою долиною і з гордістю говорили про неї коротко: "Наша Зелена". Ця горда і коротка назва закріпилася у майбутньому і за селом, яке виникло тут.

Із археологічних розкопок та досліджень Євгена Григоровича Луцишива
«Топонимика Бессарабии в процессе ее заселения » ми дізнаємось,  що на
околицях села було знайдено рештки трипільської культури, доби раннього
заліза, черняхівської культури. Отже поселенці тут з'явилися ще у сиву давнину.

В історичній довідці записано,  що село було засноване ще у 15 ст. У 1600р. молдавський воєвода Михай Ватожуя,  якого румуни називали ще Цар Руминский, прозваний потомками Витязул ( Хоробрий ),  нападає на Молдавію. Під час цього походу село Зеленія згоріло дотла і було відбудовано через 100 років.

Про ці події ми дізнаємося від Олександра Карпенка «Топонімія східних районів Чернівецької області». Він вказує,  що село вперше у писемних джерелах згадується 2 квітня1605р.,  а також 1783р. У 1807р. село згадане без назви, як «кишла», тобто місце стоянки турецьких військ. Під час панування турків було створено рукотворний горб „ Гольма ",  турецька гребля,  чишма та турецька криниця, про яку є багато легенд.

В одній легенді розповідається,  що в неділю всі люди одяглися по святковому,  запросили із сусідніх сіл священиків,  взяли корогви,  хрести. святі книги і вирушили до криниці. Біля криниці провели літургію і коли всі проспівали "Отче наш" то із криниці почули слова "Взяли все,  але не взяли віника ". Віника,  мабуть,  щоб змітати скарби.

В другій легенді розповідається про те,  що два сміливці з нашого села вирішили самі взяти турецький скарб. Вони чули від старожилів,  що рівно опівночі на Пасху всі клади відкриваються. Отож взявши шворку,  мішки вони вирушили в путь. Коли прийшли, то в криниці води не було. Рівно опівночі в криниці відкрилися два камені,  ніби дверцята. Один із них вирішив спуститися на мотузці у криницю. І коли він спустився,  то побачив,  що від дверцят у криниці був ніби тунель,  підземний хід. Коли він зайшов у підземний хід, дверцята за ним закрилися і з усіх сторін,  з-поміж каменів хлинула вода,  наповнивши криницю до верха. Другий,  який був на верху побіг додому і довгий час нікому про це не розповідав.

А після Великої Вітчизняної війни голова колгоспу Коваль Василь Опанасович дав наказ почистити всі криниці навколо села. Підійшла черга і до турецької криниці. Коли пожежна машина вибрала воду,  то чоловіки спустилися в криницю. Дно було твердим. Коли лопатами почали копати,  то наткнулися на великий камінь - плиту. Але раптом вони почули страшенний гул,  а через кілька хвилин почав лити на них дощ. Зі страху чоловіки швидко вибралися на верх. Мокрі вони не могли прийти до тями. На верху стояла страшенна спека і ніякого дощу не було.

Пам'ятають люди села і залишки турецького кладовища та церкви. Про них є також дуже цікаві легенди. Навіть у селі залишилися жити нащадки турків - це родина Пероганів.

Балацький Григорій Васильович розповідав, що його прадід Балацький Єфтеній утік від жорстокого пана Жорета з с.Онути,  Заставнівського району,  привізши з собою 8 дітей,  тоді в селі уже було 4 хати. Один із внуків Єфтенія 1831 р.н. брав в оренду у пані Марії Степанівни Яманді землю 306 десятин по 100 рублів за десятину у 1918 р.

Історичний нарис                                                            

У музеї є ще документ на купівлю землі Василем Андрійчуком у пані Марії Ріго-Яманді. Марія і Амандійка - дочки пана Плясецького. Марія вийшла заміж, жила в Кишиневі і носила прізвище Piro. Вона продала землю і побудувала електростанцію у Кишиневі. А друга дочка Амандійка вийшла заміж за полковника Штефана Лукіна і жила у Петрограді. Другий документ на продаж землі підписаний Лукіна. Гроші за оренду землі (по 50 коп. за десятину ) Іван Миколайович Балацький 1831 р.н. возив у Петроград три рази на рік.

27 березня 1944 року Чернівецьку область і наш район звільняла 133 Смоленська Стрілкова дивізія.

Із нашого села на війну пішло - 360 чоловік,  повернулося - 166 чоловік,  загинуло - 115 чоловік,  пропало безвісті - 33 чоловіки,  померло вдома ветеранів - 95 чоловік,  вдів - 30, інвалідів - 13 чоловік,  трудівників тилу Великої Вітчизняної війни - 23,  учасників бойових дій -12 чоловік.

Людина - творець своєї долі,  свого щастя. Саме так можна сказати про Чебана Онисія Ілліча. В нього поруч із військовими нагородами красувався Орден Трудового Червоного Прапора та значок Переможець соціалістичних змагань шостої п»ятирічки.

Пригадував ветеран ті жахливі події 19 жовтня 1944 року. Військова частина,  в якій служив Онисій Ілліч, потрапила в оточення.Солдати стояли на смерть.Та невдовзі, стятий ворожею кулею, впав Онисій Ілліч на полі бою.Страшна звістка полетіла в рідне село до матері.

А він вижив. Бажання вижити перемогло. У маленькому латвійському селі його підібрали люди і допомогли переправити в госпіталь.

Зажили рани,  знову далекий шлях до Берліну. Знову поранення і знову страшна звістка краяла серце матері. А він живий. Повернувся в рідне село в 1947 році.

З кожним роком все менше і менше стає свідків тих жахливих подій.

В цих альбомах записані спогади учасників Великої Вітчизняної війни. А також,  наша пошукова група музею зібрала матеріали про вчителів прирівняних до учасників Великої Вітчизняної війни.